https://my.science.ua/

Авторка: Христина Семерин.
Керівник проєкту: Олексій Болдирєв.
Світлинами поділилася сім’я Героя.

ФІЛОСОФ ІЗ РОЗУМОМ ІНЖЕНЕРА, РОМАНТИК У ПІКСЕЛІ ЗСУ.
Андрій Свящук (1975–2024)
(витяг)

Інженер за фахом і мисленням, якому було замало бути інженером. 
У бібліотеці рідної Жмеринки його знали всі. Коли приходив, питали: яку полицю ти ще не прочитав? Він, учительський син, тягнувся до філософії. Але відвідував гурток авіамоделювання. Тож поїхав навчатися в ХАІ – Харківський авіаційний інститут: на факультет літакобудування. 
Вже як одружився, вечорами просиджував у харківській бібліотеці Короленка над дисертацією. Вони в сім’ї жартували: «знову до коханки». 
Одногрупники поставали інженерами. Його приятель збудував у Києві аеродинамічну трубу, в якій тренуються парашутисти. А Свящук пішов в аспірантуру з філософії.
Він був естет, романтик і гедоніст. Любив жити. Цитувати Платона, милуватися заходом сонця, пити біля моря каву з красивої чашки. 
Мав внутрішню свободу: робити і говорити, що хоче. Це неможливо без іронії, якої Андрію не бракувало.
Його, впертого і сміливого, цікавило все. Катався під зимовим Харковом на лижах і сноуборді. Роками ходив у спортзал, займався боксом, їздив на ровері, бігав. В Одесі щоранку купався в морі. Катався на хвилях: на дошці, матраці, з вітрилом і без. Планував політати на дельтаплані. Навчився рибалити всюди, де була вода. 
Як у грі: ставив завдання, виконував і переходив на новий рівень. Чи то пак хаотично перестрибував: щось доводив до досконалості, до іншого швидко втрачав інтерес.
Жваво цікавився політикою. Завжди мав свою думку й вів довгі дискусії.
Любив готувати щось цікаве, з манерами шеф-кухаря: особливо плов і шурпу. Андрієва донька Софія не замовляє плов у ресторанах: навіть не шукатиме ніде такий смачний, як у батька. Він випробував сто рецептів, поки знайшов найкращий. Щоразу пів дня вибирав рис і правильне м’ясо, об’їжджаючи за спеціями східні базарчики. Пригощав друзів: за спільними застіллями можна оцінити, наскільки близькою була дружба. 
Колекціонував красиві чашки, кухонні ножі, кепки, термоси, бамбукові дощечки. Скуповував риболовецькі снасті. Знався на спортивному одязі. 
І хотів стати відомим філософом. 

***
Батьків познайомив ХАІ.
Дві випускниці заїхали до приятеля в гуртожиток. А він, такий хлопець-оркестр, наполіг, щоб дівчата зайшли послухати його гру на саксофоні. У тій кімнаті Алла зустріла Андрія. Начитаного, цікавого, інтелектуального. Він красиво говорив і завжди був у центрі уваги.
Свящуки мешкали на «Жуках»: це місцевість у Харкові поряд із лісопарком. Колись там була ферма, де жили коні, кози, ведмеді, вовки, фламінго, пелікан, олень і лисиця. Сім’я їх часто навідувала. Мама заморожувала залишки овочів для ведмедів. А тато годував вовків відкладеними з вечері кістками. 
Вони багато подорожували і ходили в гори у Криму. Їхнє улюблене місце – кримська бухта Ласпі. Небо там перетікає в лазурову воду. Цю синяву обрамлює темна зелень кущів, які тягнуться по кам’янистому березі, та дві гори обабіч: Ільяс-Кая і Куш-Кая. Вперше Свящуки дісталися сюди посеред ночі: довелося шукати з ліхтариками місце під намет. Відтоді приїздили щоліта, аж доки в Крим не вдерлися росіяни.
Софія їхала з дітьми інших «хайовців» у відпочинковий табір, але назад із ними ніколи не поверталася. Батьки підхоплювали її автівкою по дорозі з Харкова.

У Ласпі мама готувала їсти, купалась і засмагала.
Тато плив із надувним кріслом у море, а повертався з рибою і згорілою на сонці спиною. Він був шаленим рибалкою: міг везти з Харкова слоїк із зіпсованим м’ясом, бо прочитав, що на нього добре клює. Одного разу впіймав ската. Катав Софію на кріслі-матраці та вчив стрибати у воду.   
З Андрієм було про що поговорити, але складно жити. Він був різкий, саркастичний, запальний, цілком зосереджений на самовдосконаленні. Після повноліття доньки Алла з Андрієм розлучилися.
Друга дружина, Тетяна, прийшла в його життя під час повномасштабної війни.
***
Андрій і Софійка…
Вони мали гумор на двох. Андрій вчив її бути пильною і готовою до всього, стежити за речами в походах і поїздках. Софія, кажуть колеги, була «дитиною кафедри»: ходила з батьком на всі корпоративні свята. Йому вона завдячує вмінням думати та аналізувати.
В їхній харківській вітальні висіло дзеркало зі скрипками по боках: меншою дитячою і «дорослою». Андрій мав музичну освіту за класом скрипки. Софія закінчила клас саксофону. Вдома батько розучував із нею етюди – і завжди доводив до сліз, коли дівчинка помилялася в нотах. Його нестриманість і вимогливість отруювали її дитинство. Тільки з початком великої війни він сказав Софії, що пишається нею. 
Як заповзятий спортсмен Андрій вчив доньку їздити на роликах, велосипеді, лижах, сноуборді. Двічі-тричі на рік сім’я каталася в «Харківській Швейцарії» – це гірськолижний курорт поряд із їхнім районом. У процесі навчання вони з’їжджали разом на двох парах лижів. Щоразу Андрій просив не схрещувати ноги, Соня їх зрештою схрещувала, і вони, заплутавшись, падали. Інколи ще й когось збивали. 
Схили у «Швейцарії» пологі й безпечні. Софія завжди боялася стрімких трас. Рівно за місяць до загибелі Андрія вона спустилася з чорної – найскладнішої – траси в Буковелі. Перший, із ким захотіла поділитися радістю, був тато.

***
На кафедрі філософії ХАІ зібралися «фізики і лірики». Себто люди з технічною і гуманітарною освітою. Андрій Свящук був практичним філософом і так викладав: через призму інженерного досвіду. Вмів логічно пов’язати філософію і техніку. Це допомагало тлумачити ефемерні поняття людям із технічним складом розуму. 
Наприклад, він розповідав про упередження вцілілого на прикладі літакобудування. Під час війни інженери намагалися зміцнювати слабкі місця в літаках. Вони вивчали пробоїни в тих, які поверталися з бою. Це не допомагало. Насправді треба було аналізувати літаки, які не повернулися: адже помилки в їхній конструкції були критичні.
Або пояснював філософський закон переходу на прикладі літакового крила. Якщо зменшити якусь деталь, то іншу треба збільшити, щоби крило залишалося справним. 
Студенти цінували його за вимогливість, гумор і харизму. Він не говорив, як «треба» мислити, а власним прикладом заохочував інших. Не був лояльним в оцінках із міркувань, мовляв навіщо студентам технічного фаху філософія. Якось не поставив студентці «добре»: «Три поставлю, а на чотири ще треба підготуватися». Не прискіпувався, а вірив, що вона здатна на більше. І дівчина таки вивчила предмет на «відмінно».  
Андрій займався філософією науки і методологією наукового пізнання. Ставив питання, які перевертали усталені ідеї. Цікавився середньовічною філософією, проблемами права і знання в контексті держави, постмодернізмом, теоріями розвитку систем. Написав два посібники про права переселенців і ЛГБ+ спільноти.
Їздив на конференції в Іспанію, Францію і Швецію. 

Інженерний дух його не покидав. У якомусь році Свящук із приятелем організували виробництво спортивних велосипедів. Перед вторгненням РФ він доповів на семінарі про автопілоти у транспорті на засадах штучного інтелекту. Вийшла палка годинна дискусія про те, хто відповідає за помилки й аварії: інженер чи водій. По суті про відповідальність науковця за свою роботу. 
Коли захистив дисертацію про маргінальність у мережевому суспільстві, покладав на неї надії. Але науковий ступінь не змінив планів кафедри: все та ж чверть ставки. Попри те, хотів писати докторську. З війська просив колег надсилати йому книжки, щоби продовжити вчити англійську. 
Він був патріотом своєї кафедри та університету, у стінах якого провів 25 років життя. Почасти, кажуть колеги, це їх він пішов захищати від росіян.
***
У 2014-му Андрій Свящук кидає все й їде до Києва копати бруківку. 
Він якраз захопився синергетикою, наукою про самоорганізацію складних систем. Досліджував, як особисте стає спільною справою і як можна самоорганізуватися для загального блага. 
Колеги вважають, що Андрій поїхав побачити все на власні очі. Переконатися, чи немає в сюжетах із Києва штучної картинки.   
Майдан вразив його народним підйомом і солідарністю. Розказував, як зранку читає на стіні Михайлівського собору список необхідного, а в обід усе вже викреслено. Як підлітки волочать на Майдан тюки з водою. Як бабця ледве тягне по зледенілій вулиці візочок речей для протестувальників. 
Тоді на їхній кафедрі були «гойдалки». Не всі підтримували Майдан. Андрій про «майданутих» не сперечався. Приніс на роботу плакати «Як розпізнати сєпара» і почепив на стіни. Декілька штук розклав на своєму столі, по сусідству з яким сидів прихильник Росії. І суперечки помалу вщухли. 
Повернувшись до Харкова, Свящук написав есей про «диво самоорганізації» і став волонтером. Возив на фронтову Донеччину ліки, воду, їжу, амуніцію. Це не минало без наслідків: якось йому прокололи шини, побили в автівці скло.
Він продовжив міркувати про нову ідентичність та майбутнє України. В одному проєкті писав про розбудову «структурно нового інформаційного простору всередині країни та зовні, розірвання усіх зв’язків із колоніальним минулим, створення образу нового українця, успішного, заможного, що досягає успіху в новій реальності інформаційного суспільства».
«Я вважаю, – продовжував, – що саме тепер, у контексті обставин війни та розриву впливу сусідньої держави настав час реалізації нової архітектоніки суспільства України. Нове майбутнє починається із принципово нових систем цінностей, що насамперед формують соціальну реальність».
– Його позиція була така: якщо навколо ідеї збираються люди і виникає дієва спільнота, то ця ідея чогось вартує, – міркує Світлана Широка. – Ми не ділилися думками, але мені здається, що саме тоді сформувалася його готовність боротися за свої переконання.
***
Велику війну Андрій Свящук зустрів в улюбленому місті – Одесі. 
Перед вторгненням вивіз за кордон сім’ю приятеля дитинства. Згодом долучився до війська – без зайвих слів: «Треба йти, бо далі буде гірше». Не піти для нього було б зрадою себе, кажуть колеги. 
Спочатку він ніс тилову службу: штаб, шикування, наряди. Згодом перевівся туди, де знадобився його інженерний розум. А знадобився він у розробці славетних морських дронів. 

Побратими кажуть, що Андрій Свящук «топив кацапські корита».
Коли Збройні Сили знищили головний крейсер окупантів «Москва», Андрій написав колегам: «А ми доклали до цього руки». Він любив похизуватися, хоча робив це з самоіронією. 
Затяжна війна з’їдає людей, якщо не робити пауз. Якогось дня Андрій припинив бігати зранку: бракувало часу та сил. Казав, що ворог пристрілюється: біля місця його служби з’явилися вирви від прильотів. Мав лихе передчуття. 
З’їздив до Харкова допомогти матері, яку забрав зі Жмеринки. Тоді від чергового російського удару загинули люди, серед яких і студентка ХАІ. Приліт стався через будинок від маминого будинку. Андрій забивав фанерою вікна в її квартирі.
Він загинув невдовзі, під час удару РФ по Одесі.  
Після трагедії донька з мамою розбирали Андрієві речі. У холодильнику стояла каструля з шурпою. Так вони востаннє покуштували його фірмову страву. 
У пам’ять про тата Софія зробила таке ж татуювання з левом, яке мав він. Якщо вона обійме себе за протилежне плече, лев опиниться навпроти серця. 
Ніби проживши кілька життів, Андрій Свящук постійно змагався за кращого себе. А віддав життя в боротьбі за кращу, вільну Україну.

https://www.academia.edu/

На щиті – 6 березня 2024 р.
На фронті загинув доцент Харківського авіаційного інституту Андрій Свящук

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!